Бруно

Даніель живе на вулицях Лондона і тримається лише завдяки одному стабільному якорю, псу на ім’я Бруно. Вони ночують у покинутому приміщенні біля залізниці в Гекні, ховаються від зайвих очей, уникають розмов і людей, які ставлять запитання, що болять. Даніель звик не просити допомоги й не показувати слабкість, але після нападу підлітків усе валиться разом, його витягають у лікарню, а коли він повертається до свого притулку, Бруно вже немає. Від безсилля він кидається на пошуки, проходить знайомі вулиці по колу, чіпляється за кожну дрібницю, за випадкові сліди й чужі підказки, і дедалі сильніше відчуває, як легко в місті загубити того, хто не має дому. Уночі біля дитячого майданчика він знаходить не собаку, а семирічного Ізі, який утік від дому й не збирається слухати дорослі заборони. Даніель спершу намагається відгородитися, бо тягнути за собою дитину означає проблеми з поліцією і службами, але Ізі вперто тримається поруч і раптом виявляється єдиною людиною, яка не дивиться на нього зверхньо чи з огидою. Вони разом нишпорять районами, питають, ризикують, ночують де доведеться, і в процесі Даніель змушений згадати власне минуле, яке він роками закопував під мовчанням. Ізі витягує з нього не красиві промови, а прості речі, сором, провину, страх знову втратити того, кого любиш. Пошуки Бруно поступово перетворюються на перевірку, чи здатен Даніель знову довіряти хоч комусь і чи можна вибратися з кола, де ти завжди сам і завжди на межі.