Одного разу... Моя історія!

Діти приходять із буденними речами в голові, школа, двір, сварка з другом, страх темряви, бажання мати суперсилу, а потім хтось із них бере слово і починає вигадувати так, як виходить тільки в малечі, без «правильно» і без пояснень для дорослих. Звичайна кімната раптом стає місцем, де ліжко може поплисти як корабель, печиво виростає на дереві, а жаба здатна злетіти й потягнути за собою цілу пригодницьку ланцюжок. Оповідачі не просто фантазують, вони розкладають власний день на казкові деталі, де справжні переживання ховаються під смішними поворотами. Якщо дитині було самотньо, у вигаданій історії з’являється несподіваний друг. Якщо було страшно, у темряві знаходиться ліхтарик, який світить не тільки на дорогу, а й на те, що всередині. Якщо хтось образився на батьків, у казці дорослі стають велетнями або навпаки маленькими, і тоді герой вчиться говорити з ними по новому. Кожна історія рухається простими кроками, спершу виникає бажання або проблема, далі дитина додає правила свого світу, потім підкидає перешкоди, а наприкінці обов’язково знаходить вихід, інколи смішний, інколи дуже теплий. Важливо, що фантазії тут не відшліфовані під «красиву казку», вони живі, трохи хаотичні, з раптовими стрибками думки, через які відчувається справжній дитячий голос. Через це вигадані пригоди виглядають як щоденник у картинках, де реальність і вигадка тримаються поруч, а головна цінність не в моралі, а в тому, що дитина має право розповісти світові власну версію подій і почути, що ця версія важлива.