Священне місце

Джордже Кадієвич сідає перед камерою у робочому кабінеті, поруч лежать ескізи і кадри з «Лептириці» та «Святого місця», на столі книжки про живопис і сценарні чернетки. Він згадує шлях від мистецтвознавчих статей до постановок, пояснює як народжувалися візуальні рішення, чому не любить слово жахи, як шукав форму, що поєднає народний фольклор і сучасний ритм кадру. Режисери Дарко Баїч і Сініша Цветич вибудовують розмови так, щоб із фрагментів фільмів і телепроєктів постала послідовність рішень, а не міф про випадковий успіх. Лунають історії про цензуру і «Чорну хвилю», про те як «Вук Караджич» дістав європейські відзнаки, про друзів з кіностудій і художників, що вплинули на композицію сцен. Монтаж повертає до місць зйомок і до архіву, де видно роботу з текстами і декораціями. У розділах про «Святе місце» з’являються точні мотиви Гоголя, але важливішим стає спосіб Кадієвича розмовляти про страх і гідність на екрані без ефектів, лише точністю погляду. Портрет збирається зі справ, дат і імен, а головний герой говорить просто про ремесло і відповідальність перед глядачем, який має побачити не трюк, а продуману думку в кожному плані.