Невизначена

Мілена і Микита опиняються в еміграції та зупиняються у старого друга в Тбілісі, перші дні минають у кімнаті з коробками і тимчасовими полицями, де речі нагадують про дім, але не дають опертися ні на що певне. Мілена шукає опори в побуті і розкладає день на дрібні справи, виходить у крамниці по воду і фрукти, намагається завести знайомства з сусідами, та в повітрі тримається відчуття чужого міста, у якому навіть маршрут до аптеки здається незручним. Микита занурюється в роботу над фільмом і проводить вечори в довгих розмовах із господарем квартири, повертається пізно і записує замітки, обіцяє, що це важливо для майбутнього, але між ними росте тиша, яку важко заповнити навіть спільними сніданками. Спроби Мілени пояснити втому наштовхуються на поспіх і обіцянку поговорити завтра, вона дедалі частіше виходить сама, вивчає дворики і підйоми, вчиться рахувати гроші в місцевій валюті, повертається і чує, як у сусідній кімнаті триває чергова розмова про зйомки. У квартирі з’являються нові люди, вони приносять техніку і блокноти, плани займають стіл, а прості прохання почекати звучать то лагідно, то відсторонено, через що Мілена розуміє, що відстань між ними виникла не в дорозі, а в тому, як кожен ховається від реальності по своєму. Коли друг просить затриматися ще на тиждень, Микита погоджується без вагань, і Мілена лишається з містом, яке потроху стає їй зрозумілим, та з думкою, що далі доведеться вирішувати, чи вистачить сили говорити не про плани, а про те, що вже віддалило їх одне від одного.