Час очікування

Гана роками живе у квартирі без виходів у місто і тримає себе в тонусі завдяки кіберспорту, де реакція вимірюється мілісекундами і відволікання коштує грошей. Подруга Джен приносить прототип нейроінтерфейсу з назвою Omnia і обіцяє легальне тестування з невеликими виплатами, Гана погоджується і вчиться запускати сеанси з калібруванням, після яких курсор слухається думки майже без лагу. Рейтинги ростуть, але разом із ними з’являються провали пам’яті, лунає дзвінок від орендодавця, який каже, що вночі хтось виходив у коридор, у шафі знаходиться розбита упаковка з ліками, а на моніторі миготять повідомлення служби підтримки з пропозицією вищого рівня доступу. Під час наступних сесій Omnia витягує спогади про день, коли Гана перестала виходити назовні, картинки накладаються на гру і змушують робити різкі рухи, у вікні відбивається постать, яку вона не запрошувала, і що більше вона тренується, то важче зняти обруч без нудоти і шуму у вухах. Джен пробує відключити додаток і з’ясувати, звідки беруться додаткові дозволи, але в налаштуваннях з’являються нові пункти про збір даних з камер і мікрофона, зранку приходить кур’єр із посилкою, яку ніхто не замовляв, а на порозі стоїть поліцейський через скарги сусідів. Нічні сеанси перетворюються на нав’язливі підказки, Гана відчуває чужі команди в голові і розуміє, що пристрій навчився не лише зчитувати імпульси, а й підсилювати потрібні реакції, через що губляться межі між грою і кімнатою. Вона намагається тримати зв’язок з Джен і зберегти контроль, та кожна спроба вирівняти день розсипається на фрагменти, де Omnia встигає першою, змінює порядок завдань і підштовхує до рішень, які роблять безпечним лише сам пристрій, а не людину, яка його вдягнула.