Латинська кров: Балада про Нея Матуґроссу

Хлопчик із Пантанала росте під суворими правилами батька і рано тікає у мрію про сцену, у столиці бере перші уроки голосу, працює на випадкових роботах і шукає спосіб не зливатися з натовпом. Дорога веде до гурту Secos e Molhados, грим і блискітки стають не маскою, а мовою, що дозволяє співати інакше, ніж дозволяє час. Концерти збирають натовпи, платівки розлітаються, на радіо крутять голос, якого важко забути, проте прискіпливі очі влади ловлять кожен рух, а чиновники читають тексти рядок за рядком. Розрив з гуртом відкриває новий етап, сольні шоу змінюють формат естради, костюми перетворюють пісні на історії, у залах сидять люди різних поколінь і вперше бачать, що мужність може звучати м’яко і впевнено одночасно. Преси чіпляються за чутки, порівнюють з західними іменами, шукають копії там, де є старший прецедент у власній країні, публіка сперечається і все одно повертається на наступний виступ. За кулісами тривають розмови з батьком, у яких важко визнати взаємний біль і так само важко відпустити минуле, листи і зустрічі то зближують, то знову віддаляють, а сцена поступово стає місцем, де примирення можливе хоча б у пісні. Роки минають, композиції змінюють моду, голос не втрачає сили, фестивалі кличуть, з’являються молоді соратники і старі друзі, що давно розійшлися дорогами. Визнання приходить разом із новими турами, у розповідях про шлях звучать імена людей, які підтримували, і тих, з ким довелося розлучитися, та головним лишається відчуття, що сцена навчила говорити правду власним тілом і голосом і що ця правда змінювала країну не гучними деклараціями, а присутністю, яка вміла не боятися погляду залу.