Висота

Василь Прокоп’юк колись стрибав з трампліна так, що на нього дивилися як на свого майбутнього чемпіона, а тепер живе в Карпатах майже відлюдьком і тримається за одне, аби в його селі не померли стрибки. Він сам по собі жорсткий і мовчазний, з ранку до вечора крутиться між господарством і спортшколою, лагодить схили, рівняє розбіг, свариться з байдужістю, шукає дошки й залізо, інколи платить за ремонт зі своєї кишені, бо інакше старий трамплін просто розсиплеться. Діти приходять різні, хтось мріє літати, а хтось боїться висоти й сміху однолітків, і Василь вчить їх не красивими словами, а повторенням, дисципліною і простими правилами, де помилка на розгоні відгукнеться на приземленні. Поступово його щоденні тренування зводяться до однієї мети, витягнути сильну спортсменку з юніорки Жені, якій ніби є дані, але не вистачає характеру витримати тиск і власний страх. Час від часу цей карпатський світ різко стикається з іншим життям, поїздками на змагання, чужими містами, холодними коридорами спортивних кабінетів, де все вирішують папери й гроші, а не те, як дитина тримає баланс у польоті. І над усім висить те, що Василь носить у собі роками, пам’ять про інцидент, після якого його власна спортивна дорога обірвалась, і тепер він ніби відпрацьовує цю втрату щоденним тренерством, намагаючись дати дітям шанс, який у нього самого забрали. Чим далі, тим виразніше видно, що тут боротьба не лише з гравітацією, а й з розпадом інфраструктури та байдужістю, і навіть один збережений трамплін стає для Василя доказом, що його життя має сенс, якщо хтось з учнів колись таки полетить по справжньому, без страху і без компромісів.