Ілюзія втечі

Тейт і Стіне втомилися від міста й від того, як їхній шлюб непомітно перетворився на холодне співіснування, тому разом із маленьким сином Немо вони їдуть із Копенгагена в глухий ліс у Швеції, щоб прожити там рік і нібито почати все заново. Тейт намагається дописати книжку, Стіне записує подкаст про їхню «втечу від суєти», і спершу ця історія справді схожа на правильну паузу: тиша, вода, прості справи, мінімум людей. Але поруч, по інший бік озера, з’являється інша сім’я, надто схожа на них, ніби хтось поставив дзеркало і змусив його жити. Вони повторюють маршрути, жести, інтонації, і навіть у них є син такого ж віку. Від цього дрібниці стають загрозливими: Немо губиться в лісі, а коли його знаходять, він дивиться на Стіне так, ніби не впізнає, і в ній виростає паніка, що додому повернулася не її дитина. Тейт списує це на втому й нерви, але що більше вони спостерігають за «двійниками», то сильніше розсипається логіка, ніби існують дві версії однієї реальності, які часом накладаються одна на одну й міняються місцями. Стіне пробує триматися фактів, перевіряє записи подкасту, тримається за голос як за доказ, але саме записи починають суперечити її власній пам’яті. Між нею і Тейтом росте недовіра, бо кожен по різному бачить те, що відбувається, і тепер їхній конфлікт уже не про побут і образи, а про те, чи можна довіряти власним відчуттям, коли поруч є «інша ти» з «іншим твоїм» життям. Коли Стіне наважується підійти ближче до цієї другої сім’ї й перетнути невидиму межу, події стають ще небезпечнішими, і вибір зводиться до одного: або вона розбереться, хто в їхньому домі справжній, або сама зникне в чиїйсь чужій версії реальності.