Неспокій

Сем потрапляє в важку аварію, намагаючись паралельно вирішувати робочі справи, і приходить до тями в лікарні, яка виглядає так, ніби її кинули вчора вночі і забули замкнути. Персоналу майже нема, коридори порожні, виходи не працюють, а кожна спроба вибратися зводиться до дивної петлі, де двері ведуть не назовні, а знову в нутро будівлі. Дуже швидко стає ясно, що справа не тільки в паніці після ДТП: на Сема нападає моторошний старий пацієнт, який з’являється й зникає так, ніби ходить не ногами, а чиїмось страхом. Сем намагається знайти хоч когось живого і натикається на інших людей, які теж застрягли в цій лікарні, зокрема на Моніку, яка тримається різко й недовірливо, але погоджується рухатися разом, бо поодинці тут швидко ламає. Час від часу поруч миготять фігури на кшталт Вірджила, а також медики, які поводяться дивно відсторонено, ніби вони тут не рятують, а стежать, щоб ніхто не порушив правила простору. Сем відчайдушно шукає вихід і водночас прокручує в голові те, що лишив удома: вагітну дружину Сару, яку останнім часом ігнорував через амбіції та роботу, і тепер ця провина давить сильніше, ніж біль у тілі. Чим далі він заходить, тим більше лікарня поводиться як пастка, що підлаштовується під його слабкі місця: ліфти приводять не туди, де має бути вихід, двері раптово зникають, а напади старого стають жорсткішими, ніби хтось перевіряє, скільки в Семі ще лишилося волі. Урешті правда складається в дуже неприємну картину: ця лікарня не про лікування, а про межовий стан, де Сем і більшість інших людей уже загинули в реальному світі й застрягли між життям і смертю, а втеча звідси для них означає не втекти, а прийняти, що назад дороги може не бути.