Камінь, ножиці, папір

Іван разом із батьком облаштовує імпровізований шпиталь у підземному бункері, куди приносять поранених і де кожна хвилина йде на перев’язки, знеболення та короткі переговори по рації з тими, хто лишився назовні. Вони розуміють, що довго так не протримаються, тому готують переїзд, але план ламається в одну мить, транспорт, на який вони розраховували, знищує удар з повітря. Після цього тиша стає небезпечною, бо на схилі неподалік з’являються російські солдати, які прочісують місцевість і підходять дедалі ближче, ніби відчувають, що під землею хтось є. Іван намагається тримати себе в руках, бо в бункері не можна дозволити паніці розповзтися, поруч лежать люди, яким потрібні не слова, а дії. Він прислухається до кроків нагорі, вираховує час, дивиться на батька, який уперто продовжує робити свою роботу, хоча обом ясно, що в будь який момент двері можуть відкрити силою. Коли загроза стає прямою, Івану доводиться приймати рішення, яке змінює все, бо вибору без втрат тут немає, є лише різні види втрат і відповідальність, від якої вже не втечеш.