Мітчелл та Вебб не допомагають

Після довгої паузи Девід Мітчелл і Роберт Вебб повертаються до формату, де кожен випуск це ланцюжок окремих історій, і в кожній вони приміряють нову роль, то поважну, то максимально безглузду. Тут легко перескочити від офісної дріб’язковості до великої паніки, де люди говорять правильні слова, але роблять протилежне, а логіка світу навколо підміняється абсурдними правилами. В одній сценці персонаж намагається розібратися з роботою і плутається в простих речах так, що ситуація стає схожою на пастку без виходу. В іншій актор одержимо шукає ідеальні останні слова, ніби від цього залежить сенс життя, і чим більше старається, тим гірше все звучить. Далі з’являються дивні «історичні» збої, коли письменник Е. М. Форстер ніби опиняється не у своїй епосі, а навколо всі поводяться так, наче це нормально. Ближче до кінця сезону випуски заходять у теми, які болять самим авторам, утома, вік, сварки і спроби не втратити форму, а ще в кадрі з’являється кімната сценаристів, де молодші голоси сперечаються зі старшими, і навіть юристи намагаються втрутитися в те, що «можна» жартувати. Паралельно виникають повторювані мініісторії на кшталт родини з австралійської «лайливої» драми, де будь-яка побутова сварка роздувається до масштабу трагедії, або фантастичні сюжети, де чужинці презентують свій геніальний ситком і не розуміють, чому люди не в захваті. Усе тримається на тому, що герої завжди впевнені у власній правоті, поки реальність не підкладає під них ковдру з ідіотизму, і тоді залишається тільки викручуватися, сперечатися, хитрувати і знову вляпуватися в ще гіршу ситуацію.