Паралель

Ванесса разом із чоловіком і його братом приїздить до заміського будинку біля озера після смерті дитини і намагається витримати тишу, що тільки підсилює роздратування та страх. У лісі вона чує постріл і бачить у приціл власне віддзеркалення, що ховається між деревами, після чого в домі починають з’являтися сліди присутності когось, хто повторює її звички і рухи. Чутки про покинуту лабораторію в заповідній зоні накладаються на дивні збої часу і простору, двері й стежки ведуть у майже однакові, але небезпечні варіації тих самих кімнат і облич. Ванесса перевіряє межі того, що вважає реальністю, свариться з близькими, а потім ризикує перейти крізь нестабільні проходи, щоб повернутися до світу, де біль має назву і де можна говорити вголос про провину. Переслідування власної тіні перетворюється на вибір між спокусою залишитися в зручній версії подій і необхідністю визнати втрату, не втікаючи в чергову паралель.