Скеллі

Йона Дімлінг після смерті дідуся Браяна губиться між дитячими правилами і питаннями, на які вдома не знаходиться відповідей, батько переживає втрату і пропонує сину шлях, що має допомогти зрозуміти, чому люди йдуть і що лишається з нами далі. У містечку готують щорічний будинок жахів і хлопець береться за справу разом із друзями, збирає реквізит, вигадує кімнати, де страх перетворюється на гру, і помічає, що без жартів і темряви розмови про смерть даються легше. У спогадах оживають прогулянки з дідусем і дрібні уроки про сміливість, у теперішньому батько вчиться говорити відверто і не ховати власну слабкість, вони удвох працюють поруч і щораз частіше повертаються до тем, які раніше обходили мовчанням. Занепокоєння то зникає, то повертається, але кожен крок до відкриття будинку жахів складає простий міст між учора і сьогодні, де можна назвати гіркоту, згадати добрі речі і прийняти зміни без втечі. Йона знаходить слова для молодшої сестри, батько приймає, що син дорослішає через втрату, і в день, коли на подвір’ї сходяться сусіди, з’являється відчуття, що розлука не перекреслює близькість, а дає їй іншу форму, де пам’ять працює не як тягар, а як орієнтир, і де спільна праця вчився визнавати страхи та відпускати те, що неможливо повернути.