Божевільний стан

Істон ще зовсім недавно мав просте щастя, дім, дружину й маленьку доньку, а тепер живе так, ніби його залишили на повторі одного й того ж дня. Після трагедії, у якій він утратив сім’ю, він ходить на роботу, повертається в порожню квартиру й запиває тишу алкоголем, уникаючи друзів, які намагаються витягнути його на розмову або хоча б на вечерю. Найгірше починається тоді, коли спогади перестають бути просто спогадами. Вночі приходять сни, що виглядають занадто реальними, а вдень у звичайних речах раптом проступають знаки, голоси й фрагменти «колишнього» життя, від яких неможливо відмахнутися. Істон дедалі частіше ловить себе на думці, що хтось ніби навмисно розгойдує його слабке місце, підкидає відчуття провини й підштовхує до межі, де людина вже не розуміє, чи це горе руйнує її зсередини, чи поруч справді є темна сила, яка живиться його розпачем. Він намагається шукати опору в терапії та розмовах, але щоразу зривається назад у самотність, бо визнавати правду вголос болить сильніше, ніж мовчки тонути. Усе навколо стає крихким, робота, дружні контакти, власний сон, навіть відчуття часу. Минуле проривається уривками через флешбеки, і з них поступово складається картина того, що саме зламало його життя, а разом із цим з’являється небезпечне питання: якщо тиск і «присутність» не припиняться, чи витримає він ще один крок, чи зламається остаточно.