224 кілометри

Маріу та Клаудія вже не живуть як пара, але все ще змушені щодня бути командою, бо їх розлучення перетворюється на виснажливий процес із суперечками про те, з ким і як мають жити діти. Матеушу п’ять або шість, Франсішку шість або сім, і вони по черзі мешкають у кожного з батьків, ніби переїжджають між двома різними світами, де правила не збігаються навіть у дрібницях. Маріу працює архітектором і вперто тримається ідеї, що головне в вихованні це радість, свобода і довіра, тому часто дозволяє те, що інші б назвали ризиком або безвідповідальністю, і через недбалість чи просто невдалий збіг обставин підставляє синів під дивні, незручні, інколи небезпечні ситуації. Клаудія має керівну посаду в мережі міжнародних готелів, живе роботою і тримається за стабільність так, ніби вона єдиний спосіб не розвалити сім’ю остаточно, тому намагається компенсувати Маріу контролем, графіками й жорсткими рамками. Їхня війна не завжди про любов чи образи, частіше про впертість і страх, бо кожен із них переконаний, що саме його підхід врятує дітей від болю. Коли Клаудія отримує пропозицію роботи в іншій країні, конфлікт стає ще гострішим, бо питання вже не тільки про опіку, а й про переїзд, відстань і те, що розклад чергувань може зникнути в одну мить. Ця новина змушує обох переглянути власні переконання, Маріу раптом бачить, що його легкість має ціну, а Клаудія стикається з тим, що стабільність, яку вона будує, може зламати дитяче відчуття дому. Вони змушені чесно подивитися на наслідки своїх рішень і визнати, що в цій історії найбільше ризикують не дорослі, а Матеуш і Франсішку, яким доводиться звикати до любові в форматі чемоданів, змінних ліжок і батьків, що сперечаються про щастя дітей, не завжди помічаючи самих дітей.