Одного разу на студії

У день, коли студія святкує століття, знайомий офіс після завершення робочого дня ніби оживає по-іншому: намальовані герої виходять зі своїх кадрів, сходяться в коридорах, перегукуються, сперечаються, сміються і збираються разом, щоб лишити спільне фото на пам’ять. Міккі опиняється в центрі цього руху не як урочистий ведучий, а як той, хто має встигнути зібрати всіх, поки момент не зник. Поруч з’являються герої з дуже різних епох, одні давно стали обличчями студії, інші мигнули лише раз, але для цього вечора всі вони рівні. Хтось губиться в метушні, хтось не може домовитися про місце в кадрі, хтось випадково створює хаос, і вся ця коротка пригода тримається на відчутті, що перед глядачем не просто набір знайомих облич, а жива пам’ять, яка на мить зібралася в одному просторі. Найважливіше тут не окремий конфлікт, а сама зустріч, бо кожен герой приносить із собою шматок свого часу, і через це звичайна спроба зробити фото перетворюється на прощання, святкування і нагадування про те, як багато різних історій виросло під одним дахом.