Джон Кенді: Я собі подобаюсь

Домашнє відео, де Джон Кенді сміється десь між зйомками і сімейними справами, раптом зшивається з іншим його життям, гримерка, майданчик, виступи, короткі паузи перед дублем. З цих фрагментів складається портрет людини, яку всі пам’ятають як добру й смішну, але яка постійно тягнула за собою невидимий тягар. Друзі та колеги згадують не лише успіх і легкість, а й моменти, коли він губився в імпровізації, міг «перегнути» сцену, зірвати темп і потім сам себе за це з’їдати. Поруч звучать голоси дітей і близьких, і в них не святковий тон, а чесне тепло: яким він був удома, як намагався бути турботливим, як перетворював будь-яку дрібницю на жарт, щоб розрядити напругу. Разом із любов’ю тут проговорюють і те, про що зазвичай мовчать, страхи, тривога, втома, ставлення до його зовнішності, яке боляче вдаряло по самооцінці, навіть коли зал аплодував. Кар’єра розкладається не як список ролей, а як дорога від комедійної школи і телескетчів до статусу зірки, яка одночасно належить публіці й намагається зберегти себе. У спогадах спливають історії з майданчиків, де він поводився по-батьківськи з молодшими, і моменти, коли почувався приниженим, бо хтось бачив у ньому лише «велику смішну фігуру», а не людину. І чим ближче розповідь підходить до його смерті від серцевого нападу, тим сильніше відчувається не трагедія «легенда пішла», а проста людська втрата, ніби зник той, хто тримав усіх навколо на плаву одним поглядом і одним рядком, сказаним вчасно.