Нічні незнайомці

Переповнений вагон нічного метро в Парижі зводить разом Наталі та Емеріка так різко, що перша реакція в них не цікавість, а злість. Випадковий поштовх, різкі слова, коротка суперечка на очах у чужих людей і здається, що це має закінчитися тим, що вони просто розійдуться на різних станціях. Але напруга між ними несподівано міняє знак, замість образи з’являється голий імпульс, який обом страшно визнавати, тому вони роблять найнепередбачуваніший крок і виходять з натовпу, ніби тікають від власного контролю. Їхня сварка переростає в спонтанну близькість у фотобудці, без романтичних вступів і без обіцянок, лише як спосіб на мить вимкнути голову. Після цього вони вже не можуть повернутися в ту саму точку, бо тепер кожне слово звучить інакше, а тиша між ними не порожня. Вони вирішують не розривати цей випадковий зв’язок одразу, проводять ніч разом під міським небом, блукають, то зближуються, то віддаляються, пробують говорити чесно, але без пафосу, ніби домовляються не про велике кохання, а про право на один нормальний ковток свободи. Ніч дає їм дивне відчуття, що можна бути справжніми без ролей, без пояснень для інших, і водночас підганяє, бо світанок усе одно прийде. Коли стає світліше, вони впираються в просте, але болюче питання: чи це було лише випадкове зіткнення, яке згорить за одну ніч, чи вони ризикнуть продовжити шлях разом, уже без прикриття темряви.